Європейський Конґрес Українців

сторінка 1
сторінка 2

Маріо Вердоне приймав мене у своєму будинку, розташованому в старому елегантному районі Рима на березі давнього Тибру. Квартира сповнена тією творчою атмосферою, яку створюють лише книги та картини відомих майстрів. Із захопленням розглядаю оригінали Де Кіріко, Сальвадора Далі, Калії. Серед них зауважую козака з оголеною шаблюкою на гарячому коні. Господар розповідає мені, що це “Тарас Бульба” Авілова.
Коли розмовляєш із маестро, не віриться, що незабаром йому виповниться дев’яносто років. Він досі веде соціально активний спосіб життя, відвідує кінематографічні семінари.
Ця людина – легенда італійського та світового кінематографа. Особливо приємно, що він відзначає вклад українських кіномитців у цю скарбницю.
– Розкажіть, як ця картина потрапила до вас?
– Коли я подорожую світом, то завжди полюю за цікавинками. В одному київському антикварному магазині побачив картину “Тарас Бульба” за мотивами знаменитої повісті Гоголя. Тоді не знав Авілова, проте оцінив рівень виконання та поклався на інтуїцію. Словом, придбав роботу. Мені подобається малярство. Всі картини у моїй квартирі підписано відомими майстрами.
– Як сталося, що доля привела вас в Україну?
– Якось організували тиждень італійського кіно в Україні, я поїхав презентувати фільми. Таким чином отримав нагоду відвідати Київ. Це було майже сорок років тому, вже багато чого не пригадую з тієї подорожі. Ми демонстрували класичні італійські стрічки Де Сіка, Віконті, Росселіні, найкращі фільми неореалізму. Українські глядачі добре сприйняли їх.
– Тоді в Україні панував комуністичний режим. Які враження залишилися від тогочасної реальності?
– Я є вільною людиною, далекою від політичних колізій, вони не впливають на мене.
Що добре запам’яталося, то це як під час поїздки було організовано профспілкову зустріч. На ній у мене запитали: “Чим займаються профспілки в Італії?” “Вони захищають права робітників, рівень зарплат, тому постійно протестують”, – відповів я. Із глибини залу почувся голос: “Щастить вам...” Голова засідання суворим поглядом шукав серед присутніх порушника порядку.
Ще один яскравий спогад: під час прогулянки містом (була холодна пора року) на березі Дніпра я побачив напівроздягнених чоловіків. Мені пояснили, що в Україні люблять купатися взимку.

– Ви знайомі з українським кінематографом?
– Я ознайомився з творчістю Довженка, його творами “Земля”, “Звенигора”, “Щорс”, “Аероград”, “Мічурін”. Він не встиг завершити свою останню картину... За це взялася його дружина, використовуючи заготовки Довженка, проте не змогла передати поезії, яку так добре виражав маестро.
Я оцінив інтерес українського народу до своїх традицій, фольклору, спосіб одягатись у вишиті сорочки.
Митець, якого особливо ціную як кінематографіста і художника, – Сергій Параджанов. 1965 року, коли він ще не був відомим, я був на фестивалі в Мар ді Плата, де було представлено картини з багатьох країн. Радянський Союз вислав “Тіні забутих предків”. Фільм мені надзвичайно сподобався, і я наполіг на тому, щоб його відзначили першим місцем за режисуру. Ця перемога відкрила йому шлях у велике кіно, йому була забезпечена світова слава. Хоча, враховуючи наслідки, думаю, що зробив йому ведмежу послугу, бо номенклатура більше не випускала Параджанова за кордон. Музикант Олександр Топчань розповідав мені, що коли Параджанов захотів відвезти свою роботу на презентацію за кордон, то зателефонував Жданову і попросив квиток на літак. Зробив це зі своїм неповторним сарказмом: “Хоча б в один бік”. Жданов розізлився, відмовив і зупинив зйомки чудового фільму “Фрески Києва”. Параджанова не оцінили гідно, його постійно звинувачували, ув’язнювали, його життя було непростим. Я щасливий, що мені випало побувати в Єревані, відвідати музей митця і залишити спогад у книзі відвідувачів.
– Яке місце, на вашу думку, посідає українське кіномистецтво у світовому кіно?
– Один із небагатьох режисерів радянської епохи, який здобув славу та визнання світу, – Довженко. Проте його також гідно не оцінили. Гадаю, тому, що радянська верхівка не була зацікавленою популяризувати його у світі. В інших країнах, можливо, й бажали бачити його фільми... Мені поталанило більше, бо я працював віце-директором експериментального кіноцентру в Римі, а там була національна кінотека, яка перетворилася на збірню всіх заборонених фільмів. Тож мав змогу їх переглядати.
– Хто ще мав доступ до цієї кінотеки?
– Лише учні експериментального центру. Коли в Італії закінчилася епоха фашизму, деякі із цих фільмів надавали для перегляду кіноклубам по всій країні. Тому деякі з українських картин дійшли до глядачів, хоча їх коло було дуже обмеженим – 300-400 осіб. Порівняно з кількістю мешканців Італії – 60 мільйонів, це зовсім мізерний відсоток.
З іншого боку, немає достатньої кількості копій фільмів, щоб розсилати їх усім охочим. Аби це зробити, потрібно ще й переписати стрічки на сучасні носії. Копії руйнуються, тому роботи Довженка зберігають здебільшого в архівах. На жаль, нині екрани переповнені фільмами низької якості, а ті, що справді варті уваги, лежать на полицях.
– Чи мали ви студентів
з України?
– Серед моїх учнів були Гарсіа Маркес, нобелівський лауреат Фернандо Біррі, який є фундатором латиноамериканського кіно, Спіноза, який потім став міністром культури Куби. Були студенти з Лівану, Сирії, Єгипту… Проте українців не було.

Розмовляла Маріанна Сороневич,
головний редактор Української газети в Італії

довідка:
Маріо Вердоне народився 27 липня 1917 року, кіно- та театральний критик, письменник, викладач. Із 1948 року – директор Навчального центру та віце-директор Експериментального кіноцентру в Римі. Викладач історії та критики фільму й курсу фільмології в магістратурі Римського університету, засновник кафедри історії та критики фільму. 1985 року заснував і керує відділом музики та видовищ у Римському університеті. Є почесним президентом багатьох італійських і міжнародних кінематографічних асоціацій. Поет і драматург, автор численних книг, перекладених різними мовами.