Слово пояснення на початок – річ відноситься до встановлювання нормальних відносин поміж українською державою, а етнічними українцями, які проживають на території Польщі. Громадян Польщі, народжених у цій країні – нащадків виселенської операції «Вісла» 1947 року.
За даними загальнопольського перепису населення громадян Польщі української національності, проживає зараз у цієї країні 36 тисяч чоловік. Українські організації вважають це число значно заниженим – вже у час проводження перепису нагалошувано на численні порушення цього процесу. До цього ж - це був перший від війни перепис у якому запитувано про національність, а дванадцять років демократії (перепис здійснено у 2002 році), ще здається за малий час, на те, щоб національні меншини без остраху заявляли про себе і могли відчуватися як дома. Як би не мовити однак – час 60-ти років опісля переселенської акції, метою якої було повне асимілювання українців зробив своє. До цього слід добавити неустанний «витік» українців у минулому до західних країн.
І ніхто з нас не скриває – нас значно менше, ніж ми могли сподіватися. Але ж – ми все таки є!
І є Україна – отже здавалося б природним, що своя держава не лише добачить своїх закордонних співвітчизників, але посприяє теж їх всесторонньому розвиткові, що в свою чергу мало б пригальмувати негативні асиміляційні процеси. З другого боку - дозволило б також більшій частині українців – громадянам Польщі ідентифікувати себе з Україною – материком.. З незаперечною користю як для українців Польщі, так і України, але і самої Польщі.
На жаль, щось нам не укладається. Обидві держави (зокрема у наш час) у своїх двосторонніх реляціях поставили на принцип взаємності – ви нам, то і ми вам. Це невтішне для нас (і для поляків на Україні) рішення, бо ставляє нас (меншини) в позиції заложника. Що так воно і насправді відбувається прекрасно видно слідкуючи хоч би за справою Народнього дому у Перемишлі. Нагадаймо – йдеться про будинок (до 1947 року український центр) збудований українцями, і за українські гроші надовго ще до 1947 року. Після депортації українців його передано в комунальну властність міста Перемишля, а після 1956 року дозволено арендувати його частину тодішньому Українському суспільно-культурному товариству. З 1989 року натомість українська громада почала заходи за його повернення. У справу задіяно теж офіційний Київ. У цьому ж будинку, відразу ж після обрання президентом був Віктор Ющенко, який склав заяву довести справу повернення українській громаді Перемишля її власності до успішного кінця. І надалі ждемо ... , бо поляки у Львові, ще не отрмали приміщення для себе – так вирішено на найвищих офіційних рівнях. Можна , звичайно запитати про авторитет Глави Української держави. Можна поспитати також про сам будинок, який нищіє. Можна і про борги, які надалі українці за його аренду мусять сплачувати, що негативно відбивається на їх кондиції і організаційній спроможності у цілій державі. Але можна теж запитати про сенс таких декларацій, а і самого принципу взаємності.

Отже відповідаю – у мене не має найменшого наміру вибачатись ані за те, що я є, ані за те, що я українець, який в результаті історичної долі народився поза межами України. Нагадаю, теж про інше – кожна цивілізована держава (в тому числі особливо і Польща) надзвичайно дбає про своїх співітчизників поза своїми кордонами. З різних міркувань – хоч би творення свого лоббі та поширювання корисної інформації про материк, чи нав,язування бізнесових, культурних та міжлюдських, кінець-кінців, відносин. Це кожній державі в остаточному рахунку виплачується. Але не Україні, яка так могутня вже, що може собі дозволити на втрату кількадесяти тисяч амбасадорів, для якої українці у Польщі - це баласт і перешкода у «прекрасних стосунках». України – яка словами свого віце-прем’єра говорить цій меншині – «нуль» - згадавши хочби пана Азарова, коли представляв показники бюджету країни на 2007 рік. Отже – стали ми не лише заложниками міждержавних, але і внутрішньо-українських політичних відносин. Спасибі – і у Польщі чужий, і в Україні не свій!
Не розуміємо одні одних, тоді коли говоримо про культурний, освітній чи інший обмін. Нас, українців у Польщі, не так і дуже цікавлять міждержавні угоди – хіба, що у них про нас безпосередньо згадується. Ми не в силі скористатися повністю зі студентського, культурного, наукового обміну. У нас немає своїх університетів, палаців культури – завжди програємо з інституціями, що працюють на одну, чи другу державу. Нас цікавить, щоби у цих же двосторонніх договорах завжди українська держава записувала теж і статті, що будуть до нас конкретно відноситися. Не загально – саме до нас. Тоді воно спрацює також на нашу користь.
Приклад? Україна висилає на гастролі (чи фестивалі), свої художні колективи. Чи не варто бува – замість до Скєрнєвіц, де українця зі свічкою можна шукати – вислати їх до Кошаліна, Ельблонга, Ольштина, щоб була користь і українцям Польщі? І чи насправді бюро Об,єднання українців у Польщі у Варшаві, потрібне лише Українському культурному центру при Посольстві задля розповсюдження запрошень на імпрези та забезпечення публіки?
Наступне: підписуються різними містами України і Польщі угоди про співробітництво – невже так важко закріпити у них статті про сприяння своїм меншинам, або залучати до делегації представників тих меншин? Це не вимагає коштів – а усвідомило би сусідам, що українці у Польщі - це вагомий чинник у двосторонніх відносинах і саме собою підносило б наш престиж. Що в свою чергу значно полегшувало б нам життя.
В України, здається, є проблема. Тобто – в України багато проблем, але чи не всі вони виникають з одного – браку зрозуміння чим є і повинна бути держава. Як для своїх громадян так і етнічних українців поза її межами. Може це буде змінюватися – сам факт створення чогось такого, як Координаційна рада при посольстві - це позитив. Так само як і здійснювана Посольством України у Варшаві допомога українським школам у Польщі – належне слід віддати.
Однак побоювання «бути квіткою на кожусі», чи «сказав пан...» - у світлі того що написане – також коректне.